| Це не твоя справа, а Божа… |
|
Амвросій Міцкевич вступив до Ризької семінарії 1952 р. Вже 1954 р. його забрали до радянської армії: "Тоді я вперше в житті їхав через Санкт-Петербург. Знав, що там є католицький храм, – і знайшов його". Служити довелося на Півночі. На питання, куди він піде після звільнення, відповідь була одна: "Туди, звідки ви мене взяли". В армії отець був на відповідальній роботі геодезиста-топографа. Про своєрідну красу Півночі та білі ночі добрі спогади залишилися на все життя. Дорогою додому, в Петербурзі стався епізод, про який о.Амвросій згадує з посмішкою: "У храмі дві жіночки запросили мене в гості – на знайомство з дівчатами. Так мене намагалися "сватати", але не вийшло".
Повернувшись до Риги, він закінчив ІІІ курс, і за рік був висвячений на диякона. В семінарії довелося і послужити – займатися навіть радіофікацією літургії в марійному санктуарії в Аглоні. На V курсі "начальники" сказали в семінарії: "він може вчитися, може не вчитися – а священиком не буде". Після практики диякон Міцкевич мусив покинути семінарію, бо для влади він вже був "неблагонадійним". Хоча єпископ не забороняв свячень – до того ж, всі іспити диякон склав. Повертатися о. Амвросію не було куди: "Я вийшов із семінарії і не знав, куди йти. Зі словами "Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа" (Гал 6, 2) мене прийняв лютеранський пастор, дружина якого була католичкою. У них я прожив сім років…" До приходу радянської влади батько, Вікентій Міцкевич, сам утримував родину, але після смерті батьків шестеро дітей лишилися без нічого. Батько завжди повторював дружині: "Дивись, щоб діти не крали і не обманювали". Діти це виконали, навіть перевиконали – троє братів Міцкевичів стали священиками (зокрема, блаженної пам’яті о. Бернард, багаторічний душпастир України – прим.ред.). О.Амвросій почав працювати. Записи в трудовій книжці різні: електрик, водій тролейбуса, електромеханік автобази. Навіть була робота в секретній військовій частині, коли про "неблагонадійність" уже не згадували. За сім років придбав квартиру, прописався в Ризі: "За весь цей час я міцно став на ноги. На придбаному "запорожці" і до України потім приїхав – він мені 27 років прослужив. Скільки парафій я на ньому об’їздив…" Під час праці на автобазі якось прямо в дорозі ліг в лікарню з гострим апендицитом. "Делегації" з Бердичева єпископ говорив: "От вам священик. Не візьмете його – до мене вже не їдьте". Зранену поділами та незгодами парафію (через завуальовані дії влади проти парафіяльної "двадцятки" – прим.ред.) о. Амвросію вдалося примирити та згуртувати, пізніше вона принесла рясні плоди – покликання. Зокрема, з Бердичева походять оо. Леон та Йосип Ліпецькі, о. Цезарій Червінський… Якось о.Амвросій приїхав до хворого вже тоді отця Лісицького і почув: "Пам’ятай, що буде в твоїй парафії – це не твоя справа, а Божа". Слова були пророчими – страждання змусило думати… Коли ніхто навіть не мислив, що СРСР може не стати, нині покійний о. Лісицький казав: "Я хочу ще пожити, щоб подивитися, що буде з цим комунізмом…" З владою доводилося думати над кожним словом, вони любили викликати "на розмови". Зусиль коштувало уникнути арешту, при цьому отець зберіг вірність Божій справі. Після 7 років служіння в Україні о. Міцкевичу сказали: "Ми Вас поважаємо за те, що Ви вмієте відстоювати свої переконання". У Бердичеві треба було вести і господарські роботи. О.Міцкевичу багато допомагав майбутній владика Віталій Скомаровський: "Ми часто молилися разом, говорили. Повернувшись з армії, якось увечері на Чуднівській він сказав, що хоче бути священиком. Я ніколи не казав йому цього, не примушував. Господь сам зробив Свою справу". За матеріалами: Католицький Вісник Цікавий фоторепортаж:
http://www.parafia.swbarbara.org.ua |
"Навіщо Вам іти в семінарію? Через десять років віри не буде, і що Ви будете робити?" – "Якщо я буду потрібен одній людині, я все одно піду до семінарії. А на хліб я зароблю своїми руками". Так починався шлях до священства о.Амвросія Міцкевича. Понад 40 років свого служіння він віддав Україні.