Єпископ Ян Пурвінський та о. А. Міцкевич нагороджені за збереження цінностей віри

http://old.kzd.org.ua/images/sliede-katedral/01-zhytomyr.png

http://old.kzd.org.ua/images/sliede-katedral/02-kyiv.png

25 листопада, в міжнародному центрі Культури і Мистецтв (колишній Жовтневий палац) відбулася Всеукраїнська Міжконфесійна Церемонія вшанування пам’яті сподвижників християнської віри.

Організаторами заходу стало Українське Біблійне Товариство за участю Наради Представників Християнських Церков України та Української Міжцерковної Ради.
На заході був присутній також Єпископ помічник Київсько-Житомирської Дієцезії Владика Віталій Скомаровський, який від імені Римсько-Католицької Церкви молився й запалив свічку пам’яті за померлих священиків - свідків віри в часи комуністичних переслідувань ХХ століття: Отця Антонія Хоміцького, Отця Войцєха Дажицького, Отця Людвіка Вродарчика ОМІ, отця Тадеуша Хоппе, Яна Лукаша та інших, яких публічно згадували в часі цієї екуменічної молитви.

Ідея молитви за тих, хто віддав своє життя під час переслідувань за віру, як також і нагородження ще до сьогодні живих священиків, які в часи переслідувань зберегли полум’я віри, має невимовне значення, адже саме вони, відважно, незважаючи на гоніння і переслідування, проголошували Христа і берегли його святе Євангеліє, знаючи, що за це грозять їм засудження, концтабори. Найгарніше видання Святого Письма, як головна нагорода була вручена Єпископу-емериту Києвсько-Житомирської дієцезії Яну Пурвінському та отцю Прелату Амброзію Міцкевичу.

Єпископ-емерит Ян Пурвінський у своїй промові подякував за нагороду і за те, що оцінена праця, яку виконували священнослужителі, відповідаючи на заклик Господа: «Ідіть і навчайте всі народи і хрестіть їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». «Цю нагороду я відношу до всієї Римсько-Католицької Церкви в Україні – сказав Єпископ, священики котрої чи то публічно, чи то підпільно невтомно працювали у ті важкі часи на території нашої держави. Вони трудилися, щоб Церква не втратила свою ідентичність і могла сьогодні у вільній і незалежній Україні продовжувати свою спасительну місію».

Для Єпископа-емерита Яна та Отця Прелата Амвросія зворушливим був не стільки сам момент нагородження, скільки місце, де вручали нагороди - колишній Жовтневий палац.
Сьогодні мало кому прийде на думку, що цей, розташований на живописній київській горці витвір архітектурного мистецтва, в якому у дореволюційний час дівчат з дворянських і заможних купецьких сімей вчили шляхетності, музиці, бальним танцям, літературі, різним наукам і Закону Божому, зберігає в собі страшну таємницю… Жовтневий палац у ХХ столітті був центром для різних державних установ, в тому числі деякий час у ньому розміщувалася Всеукраїнська та Київська "ЧК" (1919−1922), а пізніше відділ ДПУ (1922−1930), управління НКВС (1934−1941). Коли у 1934 році Київ став столицею УРСР і сюди переїхали усі республіканські міністерства, на цей будинок поклав своє око всесильний НКВС… В часи фашистської окупації Києва у 1941−1943 роки в цій будівлі розміщалася служба безпеки СД та поліція безпеки (включала таємну поліцію "гестапо" і кримінальну поліцію "крипо").

Камери тортур завжди були в крові. Єдине, що радянські репресивно-каральні органи, на відміну від фашистів, винищували свій власний народ… Тому що увесь час, поки в палаці розміщувалися більшовицько-радянські каральні органи, в його стінах цілодобово, в режимі надсуворої секретності, працював кривавий конвеєр по винищенню так званих "класових ворогів" або "ворогів народу". Звідси одних відправляли в далекі концентраційні табори - численних католицьких священиків і віруючих, інших – в безіменні могили… Та, немає нічого таємного, що не стало б відомим… У вересні 1941 року, коли німецькі окупанти відчинили підвали палацу, то побачили в їх темряві гори вже розкладених трупів людей, що були розстріляні НКВС-никами перед відступом радянських військ і яких не встигли вивезти і поховати. Німецька адміністрація оголосила, щоб люди приходили впізнавати тіла своїх рідних. Прийшло багато киян, які знаходили й ховали своїх. До цього часу деякі кияни старшого віку пам'ятають своїх рідних, сусідів, друзів, які зникли до війни у зловісних "чорних воронках", що під прикриттям ночі звозили свої жертви до лихозвісного палацу на вулиці Інститутська.

Свідками тих жахливих подій, крім очевидців відкритих німцями підвалів і родичів закатованих, є також випадково вцілілі жертви, безпосередні свідки мордувань та смертей. Є свідчення й виконавців реставраційних робіт в Жовтневому палаці, вже у післявоєнний час. Ці люди своїми очима бачили в чорних підвалах спеціально облаштовані звуконепроникні розстрільні камери з бетонними підлогами, похилими до центру з отвором посередині для стоку води, щоб шлангами зі стін змивати кров. Крадькома, озираючись, чи ніхто не помітив, читали вони настінні сліди прощальних слів, а то й проклять катам, написані жертвами в передсмертні хвилини. Всіх цих працівників під страхом примушували робити спеціальні підписки про нерозголошення "суворої державної таємниці". І лише в 1990 році дехто розповів про побачене під час першопрохідних робіт на реставрації Жовтневого палацу… Тепер же у цих самих підвалах розмістилися концертні каси та гардероби.

Починаючи з 1919 року, коли Всеукраїнську та Київську "ЧК" очолював відомий садист і кат Мартин Лацис, та пізніше, під час єжовських і берієвських "соколів", крізь криваве пекло допитів, катувань та розстрілів, що відбувалися у Жовтневому палаці, пройшла не одна тисяча люду, що звозили сюди з усієї України. Це були, в першу чергу, священики й віруючі, представники аристократії, інтелігенції та буржуа: колишні офіцери і чиновники, офіцерські діти, члени націоналістичних організацій, професура, священики, лікарі, юристи, банківські службовці, інженери, письменники, художники, аспіранти, студенти, власники підприємств, керівники господарств, ремісники, купці. Як тільки людина потрапляла до рук "ЧК", вона втрачала всі людські права, ставала за річ, раба, худобу. З першого ж допиту починався крик. Слідчі не розмовляли звичайним голосом, а кричали на ув’язнених, прагнучи не лише збити, але відразу приголомшити, залякати їх. Довкола "ЧК" ходили страшні чутки і розмови. Але ніхто точно не знав, що там коїться. Потрапляючи в "ЧК", не можна було не вірити, коли погрожували тортурами та розстрілами. Якщо погроз було недостатньо, то починалися жорстокі побої та знущання. Ні вік, ні стать не захищали від них…

Співробітники "ЧК" любили примушувати близьких, дружину, матір, батька, мужа дивитися на страждання дорогих їм людей. Їм потрібно було ослабити, знесилити волю жертви, а це був один з вірних прийомів. Часто вони заявляли: «Ви засуджені до смерті, але якщо скажете, де такий-то, ми помилуємо вас». А потім все-таки розстрілювали. Часто проводилися і так звані пробні розстріли, коли ув'язненого відводили в підвал, де відбувалися вбивства, роздягали, готували до страти, на його очах розстрілювали інших, потім змушували лягати і кілька разів стріляли біля його голови, але мимо. Потім роздавався регіт і наказ: «Вставай, одягайся!» Нещасний вставав, як п'яний, вже перестававши розрізняти грань між життям і смертю. Там, де володарювали криваві звичаї "ЧК", цієї грані взагалі не було. Кожен щохвилини чекав на смерть. Старі і молоді, сильні і слабкі, ті, що боролися і пасивні, − все одно були кинуті на край пропасти, усі усвідомлювали свою приреченість.
Незрідка страти проводилися над цілими сім'ями. При цьому, "Червоний терор" торкнувся навіть і найпростіших людей − робітників, селян − всіх, хто міг мислити, і тому вважалися більшовицькою владою вкрай небезпечними.
У Російській імперії до революції 1917 року публічно сповіщали про виконання кожного смертного вироку. При Сталіні, починаючи з 1930-х років, це стало державною таємницею. У перші роки більшовицької влади розстріл після короткого суду виконувався каральними органами "ЧК" часто прямо у дворі цих установ. Розстрілюваних виводили з підвалу вночі, засліплювали фарами вантажівок і відкривали по них вогонь. Шум заведених моторів заглушав постріли. Бувало, що засуджених до розстрілу вивозили на вантажівці за місто і там нещасні самі рили собі могили. Розстріли також відбувалися у підвалах будинків, а інколи і в туалетах, льохах та сараях. На розстріл у підвал виводили поодинці, інколи по двох. Засудженого змушували в підвалі роздягатися. Знімали верхній одяг та взуття. Інколи наказували зняти і сорочку. Вбивали пострілом з револьвера у потилицю. Інколи розстрілювали і в лоб. Незрідка розстріли супроводжувалися неймовірно жорстокими катуваннями. У розстрілах брали участь, окрім професійних катів, ще й "любителі" – рядові співробітники "ЧК", що мали садистські схильності.
З кінця 1920 року монополія на розстріли належала тільки ДПУ, а з 1934 року перейшла у відомство НКВС. При цьому, страти здійснювалися не публічно, а в підвалах спеціальних розстрільних в'язниць. Роль саме такої "в’язниці" виконував і Жовтневий палац, який крім офіційних входів і виходів, мав ще підземний тунель, що виходив десь унизу під горою. Розстріли відбувалися й у Лук’янівському тюремному замку. Трупи масово розстріляних таємно у закритих брезентом вантажівках в нічний час вивозили до місця поховання. На перших порах усі жертви ховали на Лук’янівському цвинтарі. І так продовжувалося до тих пір, доки ця величезна могила не переповнилася. Тоді ховати почали в ямах у Биковнянському лісі, на ділянці, що була передана у відомство НКВС. Частими були й випадки, коли жертви замурувалися прямо в підвалах, стіни яких були забризкані кров'ю, а по кам'яних підлогах стікали струмки крові.
Важливо зазначити, що з особливою жорстокістю ЧК-істи та їх наступники знущалися над священством. Так, наприклад, зі 100 тисяч дореволюційних православних священиків у 1919 році в живих залишилося усього 40 тисяч. У 1935 році після вбивства Кірова, арешти та розправи над священнослужителями різних Церков знов набули масового характеру. І багато хто із заарештованих священиків опинилися у слизьких від крові підвалах НКВС все у тому ж будинку на вулиці Інститутська.
В глибоких "цілком таємних" сейфах спецслужб приховуються й досі конкретні цифри про кількість закатованих у Жовтневому палаці. За деякими даними, цифра розстріляних, вбитих та замучених у Жовтневому складає понад 120 000 осіб. Хоча, без відповідних архівних досліджень важко назвати точну кількість закатованих і розстріляних у цьому страшному місці. Але вважається, що вона близька до числа тих, що поховані в лісових могильниках під Биківнею.
Пам’ятаймо про власну історію і молімося за тих, хто передав нам віру. Дякуймо Богові за свідків віри, таких як: Єпископ Ян Пурвінський та Амброзій Міцкевич, а також багатьох інших священиків, які, не щадячи своїх сил, зберегли живим полум’я віри.

О. Павло Вишковський ОМІ

Католицький Медіа-Центр