| Спогади «кривавого тижня» |
 Відвага — це риса сильної, мужньої і безстрашної людини. Але все ж таки відважна людина інколи відчуває страх. Однак того, хто має дану Богом відвагу, страх не зупиняє. Саме такою Божою відвагою, були обдаровані молоді хлопці та дівчата з парафії св. Олександра, які опинилися у центрі кривавих боїв у вівторок 18 грудня і в наступні дні. Коли біля них зривались гранати та свистіли кулі вони не втікали, а рятували тих, хто був поранений, на своїх плечах носили тіла як поранених так і убитих. Ішли на барикади, щоб надати медичну допомогу, або просто подати стакан води.
Розповідати про прожите дуже важко. Перед очима як фотографії стоять криваві сцени. Проходить переосмислення пережитого. Але ось кілька свідоцтв: Події останнього тижня не залишили нікого байдужим, адже торкнулися безпосередньо кожного із нас. Коли повстання тільки почалися, все було дуже «романтичним» і насправді віри в перемогу не було. Повернувшись до події останнього тижня хочу замітити, що вони спонукали до переродження суспільства. Всі хто якось сприяв, чи навіть спостерігав події проаналізував своє життя зі всіх абсолютно ракурсів. Хочу сказати відносно себе, що у ту зловіщу кроваву ніч прийшлося побувати у гарячій точці, а саме на рубежі вогню, який розділяв жагу волі та ненависть. Момент, коли я наблизився, згадати не можу. Я не помітив як ми ще з двома друзями наблизились в притик до вогню. Пролунав вибух, який сильно оглушив, сила поштовху була дуже сильна. Чоловік, який стояв найближче мав травму відірваної кисті лівої руки і розірване черево. Це вражаюче видовище у мене ввесь час перед очима, чоловік швидше всього помер. Людей прийшлось витягувати звідти в прямому розумінні. У момент цієї події не приходилось думати про життя, дії відбувались у стані «відключки», куля пролетіла мимо нас.
Шматки гранат просто ранили ноги хлопців. Аналізувати, що сталось я почав приблизно через п'ять годин. Голова наче роздувалась і здувалась. Перебуваючи на місці подій страх був відсутній, навпаки, хотілось бігти вперед.
У вівторок, 18 лютого страшно було дивитись новини... Не вірилось, що ці всі події відбуваються насправді. А коли ще й перекрили метро - обуренню не було меж. Радісною звісткою стало те, що наш костел св. Олександра відкрив свої двері для постраждалих на майдані. У костелі все перемінилось - на підлозі ліжка для активістів, волонтери готують іжу на кухні, у храмі багато лікарів... Будучи там, в центрі подій, переповнюють почуття гордості за наших людей: усі допомагають чим можуть - фінансово, хтось приносить їжу, багато принесли матрасів, каріматів, ковдр, навіть нових! Ну і, звичайно, вражають волонтери, які жертвують своїм часом і цілими днями та ночами допомагають активістам. Разом ми сила. І це дає надію! Довгий час до подій на Майдані ставився байдуже, а почасти вороже, і не збирався ніяким чином брати в ньому участь, сприймаючи, як суєту суєт. Але з 18 лютого все змінилося. Почали в масовому порядку гинути люди і стояти осторонь просто не було сил.
Я щиро дякую молоді, за свідоцтво мужньої віри, а Господу за збереження їхнього життя та здоров'я. Дякую настоятелю парафії св. Олександра о. Віталію Безшкурому за відкритість на волонтерів та дозвіл ночівлі у молодіжному класі стільки, скільки вимагали потреби. Нехай Господь буде прославлений у всьому! |
